Порятунок чи авторитарна помста? Незавершені демократичні перетворення в Азербайджані

Акіф Гурбанов

Акіф Гурбанов

Акіф Курбанов, прес-секретар Платформи Третьої Республіки, який нині затриманий у "справі Toplum TV", написав статтю про День національного порятунку. Подаємо статтю, опубліковану Центром Хар, в оригінальному вигляді:

У цій статті аналізується наратив Дня «національного порятунку», який вважається політичною та ідеологічною основою авторитарного Азербайджану, на тлі глобальних моделей посткомуністичного перехідного періоду. Він порівнює успішний досвід люстрації та правосуддя перехідного періоду в країнах Центральної та Східної Європи з досвідом пострадянського простору.

Звертається увага на історичні наслідки нездатності виключити стару номенклатуру з системи та непроведення необхідних конституційних реформ в Азербайджані на початку 1990-х років. В аналізі стверджується, що події червня 1993 року були не порятунком нації, а радше систематичною помстою еліти КДБ і пострадянської номенклатури. Він пропонує необхідність нового політичного бачення, заснованого на республіканських принципах і колективній волі суспільства, щоб забезпечити перехід до реальної демократії в країні.

Аналіз розглядає офіційно відзначений «День національного порятунку» в Азербайджані через рамки політичного аналізу. Її мета — перевірити її ідеологічні основи, визначити справжні причини невдач у перехідний період і підтримати майбутню демократизацію.

Крім того, цей аналіз намагається відповісти на такі питання, як: Яка роль люстрації під час переходу від авторитаризму до демократії? Яка інституційна різниця між країнами Центральної та Східної Європи та Азербайджаном у перехідному процесі, який розпочався разом із розпадом СРСР? А які помилки перехідного періоду були зроблені в Азербайджані?

Національний порятунок чи номенклатурний реванш?

У нашій країні 15 червня офіційно відзначається День національного порятунку. На цьому дні будується ідеологічний і політичний наратив режиму Алієва. Стверджується, що 15 червня 1993 року держава і народ були врятовані від хаосу і громадянської війни, що відбулося національне порятунок. Усе це пояснюється виключно політичною компетентністю, здібностями, далекоглядністю та вродженим талантом однієї особи. Цю людину також вважають будівничим і засновником сучасного Азербайджану і називають «національним лідером». Щоб прищепити цей дискурс громадській думці, часто проводять паралелі з прикладом Ататюрка в історії Туреччини.

Давайте подивимось на події, що відбулися 33 роки тому — заколот 4 червня та офіційне оформлення державного перевороту 15 червня — а також на подальші процеси, щоб побачити, чи справді результат був «Національним порятунком» чи помстою.

Щоб відповісти на це питання, ми повинні поглянути на географію, де керовані комуністами режими утримували владу, зокрема країни Соціалістичного пакту (Варшавського договору) на чолі з СРСР. Водночас необхідно буде провести порівняльний аналіз того, що сталося в країнах Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) та колишніх радянських республіках, за винятком трьох країн Балтії.

Повалення комуністичних режимів у Центральній та Східній Європі почалося майже одночасно в 1989 році. Вперше цей процес розпочався в Польщі: у лютому–квітні комуністичний уряд сів за стіл переговорів із представниками опозиційної організації «Солідарність» (Solidarność), а в червні відбулися напіввільні парламентські вибори (ENRS, 2005). Того ж місяця в Угорщині уряд розпочав процес реформ, запросивши до дискусій опозицію. Восени мирні масові протести почалися у Східній Німеччині, Чехословаччині та Болгарії. У Румунії зміни відбулися бурхливо: у грудні 1989 року правлячий режим відкрив вогонь по мирних демонстрантах, залишивши 1104 убитих і 3552 поранених. 25 грудня президент країни Ніколає Чаушеску та його дружина Олена були страчені через розстріл за рішенням військового трибуналу (Editura Lumen, 2006).

У країнах Балтії боротьба за незалежність почалася в 1988 році, а Литва була першою радянською республікою, яка проголосила незалежність 11 березня 1990 року. Перемога організації «Саюдіс» на виборах до Верховної Ради призвела до прийняття декларації про незалежність і визнання анексії країни до СРСР незаконною.

У серпні 1991 року, після перевороту «ГКЧП» (Державного комітету з надзвичайного стану) у Москві з метою усунення президента СРСР Михайла Горбачова від влади, Латвія та Естонія також проголосили свою незалежність (ERR News, 2024).

Перехід від тоталітарної системи до демократії передбачає захист прав людини, гарантування свобод, створення нових інституційних структур, поділ державної влади на три гілки (виконавчу, законодавчу та судову), розподіл влади та взаємоконтроль, створення механізмів, які забезпечують фундаментальні зміни характеру державно-суспільних відносин.

У деяких країнах ЦСЄ були прийняті демократичні конституції; в інших були внесені значні поправки до чинної конституції. Новий конституційний лад гарантував права і свободи людини, закріплював принцип ротації влади шляхом вільних і чесних виборів, визначав функціональний поділ, взаємоконтроль і обмеження між гілками влади. Замість «одноосібного» правління Комуністичної партії та планової економіки були створені інститути вільного ринку та ліберальної демократії (вільні вибори, незалежний парламент, незалежна судова система та правоохоронні/збройні сили, відкриті для громадського контролю). Колишні суспільства «народної демократії» отримали громадянські та політичні права і свободи (свобода слова, зборів і асоціацій, право брати участь у політичній діяльності, право обирати і бути обраним тощо).

Головною відмінною рисою демократичних перетворень у країнах ЦСЄ було те, що посткомуністична еліта прагнула вжити конкретних кроків для демонтажу репресивної спадщини режиму. Заходи, пов’язані з правосуддям перехідного періоду, в основному складалися з: забезпечення верховенства права, створення суспільного договору на нових засадах, відмови від недемократичних практик у процесі переходу від авторитарної чи тоталітарної системи до демократичної, подолання спадщини минулого (тобто визнання несправедливості щодо всіх жертв режиму), реабілітації несправедливо переслідуваних, забезпечення публічного виправдання та матеріальних компенсація репресованим, повернення конфіскованого майна власникам (реституція), притягнення до відповідальності осіб, які порушували права людини та зловживали владою (люстрація).

Люстрація – це законодавче обмеження та заборона особам, які обіймали посади в колишній владі, політичній еліті, а також особам, які співпрацювали з ними в різних структурах (система освіти, ЗМІ тощо), займати посади на державній службі чи публічній сфері. Ці заходи мають адміністративний характер і варіюються від розкриття імен людей, пов’язаних з репресивними установами та таємною поліцією, до заборони обіймати посади в державному, громадському та іноді навіть у приватному секторі (Azadliq Radiosu, 2013).

У процесі люстрації виявлення осіб стає можливим насамперед завдяки відкриттю архівів комуністичної партії та таємної поліції.

Цілі та мотиви прихильників люстрації

Розкриття правди про минуле та відновлення справедливості

Основна мета процесу люстрації та відкриття пов’язаних з нею архівів – розкрити правду про порушення прав людини та державний терор. У країнах ЦСЄ запит на інформацію про масштаби злочину та його учасників вважався основною вимогою для відновлення справедливості. Логіка цього полягала в тому, що підзвітність лежить в основі демократії. Відповідальність вимагає і примушує до розкриття правди, оприлюднення страждань людей, держави та агентів, які спричинили ці страждання. Це являє собою формулювання нових принципів легітимності.

Реванш антидемократичних сил і небезпека повернення до тоталітаризму

Перший етап демократичних змін супроводжується серйозною загрозою — ймовірністю реваншу з боку представників колишньої номенклатури та спецслужб. Як правило, вони готові на все, щоб здійснити контрреволюцію і відновити попередні тоталітарні порядки. Процес люстрації перешкоджає саме цьому.

«Дика люстрація» та загроза шантажу

Однією із загроз новому порядку є те, що люди, які мають зв’язки з колишніми спецслужбами і займають важливі пости в новій системі, стають слабкими ланками для шантажу. Вони в будь-який момент можуть зіткнутися з загрозою компромату через архівні файли, перетворивши їх на знаряддя тиску. Такі особи можуть бути використані під загрозою викриття в діяльності, що суперечить державним інтересам і підриває основи демократичного ладу.

Цей страх уповільнив темпи процесу в багатьох країнах, створивши ситуацію під назвою «дика або неконтрольована люстрація». Архівні дані нерегульовано потрапляли в ЗМІ, використовувалися як компромат, частина документів була знищена, а частина продана на чорному ринку (Kieran Williams, 2007). Тому системні люстраційні заходи мають велике значення у запобіганні та регулюванні хаотичного процесу.

Загрози національній безпеці: ізоляція колишніх колабораціоністів від нової системи

Відсутність ефективного регулювання архівних документів створює ризик потрапляння файлів до рук іноземних спецслужб, готуючи ґрунт для загрози національній безпеці. Так, наприкінці 1995 — на початку 1996 року прем’єр-міністра Польщі Юзефа Олекси звинуватили у співпраці з радянською та російською розвідками. Скандал призвів до його відставки (Ян де Вейденталь, 1996).

Відновлення старої номенклатурної мережі та посилення її економіко-політичного впливу

Під час трансформації від тоталітаризму до демократії стало зрозуміло, що колишня еліта зберегла свій вплив у новій системі, продовжуючи працювати на важливих державних посадах, захоплюючи фінансові структури стратегічних галузей промисловості та великих корпорацій і використовуючи свої зв’язки та ресурси для отримання величезних прибутків і майна від процесу приватизації. Тому як представники нової еліти, так і населення країни розглядали люстрацію як процес демонтажу колишньої номенклатурної мережі, зменшення її політико-економічного впливу та недопущення зростання її політичної влади.

Захист демократії

У країнах, де було покінчено з комуністичними режимами, процес люстрації розглядався як інструмент захисту демократичної системи, основи якої все ще були крихкими.

The idea of defending democracy was also supported by representatives of the European Court of Justice. Ця інституція у своїх рішеннях підкреслила, що демократичні держави мають право вимагати від державних службовців вірності конституційним принципам. Венеціанська комісія Ради Європи також неодноразово зазначала, що держава, заснована на конституції, має право захищати новонароджену демократію (Uwe Backes, 2006).

Резолюція 1096, прийнята Парламентською асамблеєю Ради Європи (ПАРЄ) у 1996 році, називається «заходи з демонтажу спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем». Він встановлює зв’язок між захистом демократичного розвитку та прийняттям закону про люстрацію. Він також описує критерії заходів, які відповідають верховенству права та принципу правової держави (ПАРЄ, 1996).

Прихильники люстрації в країнах ЦСЄ підходили до процесу як до можливості для відкритості та прозорості в державних установах, а також як до способу відновити суспільну довіру. Право отримувати широку інформацію про представників суспільних інтересів було визнано одним із основних стовпів демократичної держави. При цьому метою було не покарати, а повернути довіру громадян до народних обранців, адже довіра вважається фундаментальним принципом демократичної системи.

Механізми люстрації та відкриття архівів

У країнах ЦСЄ процес люстрації реалізовувався в різних формах і значно відрізнявся один від одного за всеосяжністю.

Жорстка люстрація – Німеччина та Чехія

У Німеччині та Чехії була застосована дострокова і жорстка люстрація. Процес декомунізації, який здійснювався за допомогою цих програм, проводився послідовно та швидко (Bundesarchiv, 2021).

М’яка люстрація – Польща та Угорщина

Варіант м’якої люстрації був обраний у Польщі та Угорщині, де перехід до демократії відбувався на тлі компромісів, досягнутих шляхом переговорів між комуністичною партією та опозицією. Тому, на відміну від Німеччини та Чехословаччини, процес декомунізації проводився з меншою рішучістю та послідовністю.

Люстрація без архіву – республіки Балтії

Ситуація в країнах Балтії відрізнялася від ситуації в ЦСЄ, оскільки більшість архівів КДБ було переміщено з союзних країн до центру в Москві. Тому були розроблені спеціальні механізми відбору кадрів, щоб комуністи та особи, пов’язані зі спецслужбами, не були представлені у владі. У Латвії та Естонії колишня політична еліта була поступово позбавлена ​​важелів впливу через закони про громадянство (Una Bergmane, 2018).

Відкладена люстрація – Румунія та Словаччина

У Румунії після Чаушеску та в Словаччині після розпаду Чехословаччини політичні сили, які прийшли до влади, складалися з політиків, які виступали проти процесу декомунізації. Тому заходи правосуддя перехідного періоду в цих двох країнах були прийняті опозицією, яка прийшла до влади наприкінці 1990-х – на початку 2000-х років.

Досвід Росії та інших радянських республік

У Росії від люстрації відмовилися. На відміну від країн ЦСЄ, протягом пострадянського періоду правосуддя перехідного періоду рідко вимагалося. Хоча президент Єльцин видавав укази про призупинення діяльності комуністичної партії та передачу її власності державі («Радянська історія», 1991), він одразу ж пообіцяв, що жодного комуніста в Росії не буде переслідувати. Він неодноразово зазначав, що управління в країні в руках професіоналів. Відмовившись від люстрації, він фактично захистив себе та своє близьке оточення. Це тому, що він сам понад 10 років був першим секретарем Свердловської облради. Обмежувальні заходи щодо колишньої партійної еліти мали б поширюватися і на нього.

Що стосується парламенту, то Верховна Рада і З'їзд народних депутатів, обрані 4 березня 1990 року — до розпаду СРСР — зберегли своє існування. Тому підтримати будь-яку законодавчу ініціативу щодо заходів щодо очищення поля від колишньої еліти не було шансів. Хоча сотні тисяч людей у ​​1991 році вийшли на вулиці проти заходу ГКЧП під гаслом «Геть КПРС!». (Долой КПСС!), вільних парламентських виборів не було ні після цієї події, ні після де-юре розпаду СРСР у грудні. Це було вкрай необхідно для демократичного переходу, і його нездійснення негативно вплинуло на суспільно-політичне життя Росії, заклавши основу для кризи двовладдя в країні. Протистояння між Єльциним і Верховною Радою вилилося в обстріл будівлі парламенту восени 1993 року, що згодом поклало край російському проекту реформ.

Корінь проблеми лежав у Конституції СРСР, прийнятій у 1978 р. Згідно з цим документом, який діяв до розпаду СРСР, фактичним центром влади в країні був З'їзд народних депутатів. Дослідники переходу Хуан Лінц і Альфред Степан зазначають, що якби вибори на всіх рівнях відбулися восени 1991 року, рух «Демократична Росія», який підтримує Єльцина, і ті, хто об’єднався навколо нього, переміг би (Juan J. Linz and Alfred Stepan, 1996). Це забезпечило б міцну основу для радикальних ринкових реформ. Президент отримав би серйозну підтримку від законодавчої влади для формування демократичних реформ. У той період популярність Єльцина була справді високою і була б достатньою для перемоги на виборах. Однак замість того, щоб розпочати реформи в цьому напрямку, він забрав у з’їзду додаткові повноваження щодо здійснення економічних реформ. Цим рішенням Єльцин поставив під загрозу не лише посткомуністичний економічний проект, але й важливі ліберальні економічні реформи через неспроможність сформувати необхідне інституційне середовище. Цим він також запобіг розвитку парламентаризму (Kharcenter, 2025).

Ще однією перешкодою для реалізації заходів правосуддя перехідного періоду в Росії стала відсутність громадських сил, які б підтримували такі заклики. Серед представників ліберальної громадськості, включно з колишніми дисидентами, панувала думка про небезпеку та непотрібність люстрації. Існувала громадська думка, яка виступала проти розрахування з минулим, називаючи це «полюванням на відьом». У керівництві громадянського суспільства, включно з «Меморіалом», домінувала думка назвати люстрацію «актом помсти», «великим терором», «червоним терором» і порівняти її з репресіями більшовицької доби. Інша поширена думка про марність люстраційного законодавства в Росії полягала в тому, що в радянському суспільстві нібито неможливо відокремити злочинців від жертв.

Незважаючи на все це, хоч вони становили абсолютну меншість, у пострадянській Росії були прихильники люстрації. Наприклад, керівник петербурзької організації «Громадянський контроль» Борис Пустинцев відкрито підтримав цю ідею. На початку 1993 року співголова руху «Демократична Росія», народний депутат Галина Старовойтова внесла на розгляд Верховної Ради проект федерального закону «Про тимчасову заборону професійної діяльності осіб, які реалізовували політику тоталітарного режиму». Однак ні більшість у парламенті "Демократична Росія", ні інші депутати не підтримали законопроект. З такою ж ситуацією опинилася Старовойтова, яка в 1997 році знову внесла документ до Держдуми. 20 листопада 1998 року її вбили, а її проект закону залишався одноосібною ініціативою (Journal of Democracy, 1999).

У серпні 1991 року Єльцин підписав указ про передачу державі архівів партії та КДБ. З цього приводу була створена спеціальна комісія, головою якої був призначений генерал-полковник Дмитро Волкогонов, який працював начальником політичного управління ВМФ. Ця комісія працювала два роки, але її діяльність була практично неефективною. Емі Найт, яка досліджувала діяльність радянських спецслужб, восени 1993 року писала: «Хоча КДБ було розпущено наприкінці 1991 року, створений замість нього апарат держбезпеки виявляв сильну зацікавленість у збереженні архівів і робив усе, щоб ці документи не були розсекречені. При цьому сам Єльцин не докладав жодних зусиль для виконання свого указу. Президент Росії повністю дистанціювався від постанови. цього випуску» (Емі Найт, 1993).

У квітні 1992 року був прийнятий Закон «Про оперативно-розшукову діяльність». 5 липня 1995 року Державна Дума прийняла цей документ у новій редакції. Інформацію про операції, агентурну діяльність, імена осіб, які співпрацюють з відомствами, оголошено «державною таємницею». Це стало найсерйознішою перешкодою для роботи з архівними даними. У листопаді 1991 року Єльцин підписав Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій». Однак і це залишилося на папері. У результаті сталося те, про що попереджала Галина Старовойтова ще на початку 1993 року щодо реваншу номенклатури. Зрештою влада опинилася в руках Путіна та інших представників силових структур.

Приклади Грузії та України

У наступні роки Грузія, яка розпочала свій процес демократизації, зробила кроки в цьому напрямку, хоча й із запізненням. У 2011 році парламент одноголосно ухвалив закон під назвою «Хартія свободи». Співробітникам органів безпеки СРСР, посадовим особам партійних і комсомольських організацій заборонялося обиратися і обіймати посади в державних органах. Ці заборони також стосувалися системи вищої освіти, судової системи та керівництва суспільного телебачення (ОСВВ, 2011).

У перехідний період після Віктора Януковича, якого було повалено внаслідок подій Євромайдану, в Україні також розпочався процес люстрації. Нічого не було зроблено в цьому напрямку за часів Ющенка набагато раніше.

У квітні 2014 року Верховна Рада прийняла Закон «Про відновлення довіри до судової влади України» (РАДА, 2014). У цьому процесі, який вважається люстрацією суддів, головною метою була оцінка судових рішень, законодавства України у сфері прав людини та його відповідності міжнародним нормам. У жовтні того ж року було прийнято Закон «Про очищення влади» (РАДА, 2014). Україна підійшла до цього питання як до консолідації суспільства та усунення негативних наслідків, пов’язаних з діяльністю попереднього авторитарного режиму. Цей закон мав на меті відновити довіру до влади та створити належні умови для побудови системи державних органів, що відповідає європейським стандартам, заборонивши колишнім посадовцям та їхнім прибічникам працювати в державному секторі та місцевому самоврядуванні протягом 10 років. Ця заборона стосувалась як тих, хто працював у радянські часи, так і осіб, які обіймали посади в адміністрації Януковича у 2010–2014 роках, а також тих, хто порушував права та свободи людини під час подій на Майдані.

Результат того люстраційного процесу побачили в лютому 2022 року — в єдності української влади, військових і народу проти російського вторгнення. Росія не змогла внести розкол в українське політичне керівництво та державні інституції, тому що була проведена серйозна чистка. Однак у безпорадності України проти анексії Криму у 2014 році та подій у Донецьку та Луганську саме цей фактор зіграв серйозну роль. Так само з колишньою номенклатурою пов'язували і вогонь "Беркута" по мирних людях на Майдані.

Азербайджанський досвід

На жаль, в Азербайджані не відбувся системний процес люстрації, врегульований законом, як це було в країнах Центральної та Східної Європи. У 1992–1993 роках, за часів правління Народного фронту Азербайджану (AXC), у своєрідному «азербайджанському досвіді» (чи прикладі провалу) були лише проблиски люстрації, які не набули системного характеру й відбувалися лише на рівні випадкових політичних заяв, закритих дискусій і хаотичних кадрових змін (Audrey L. Altstadt, 2017).

Причиною цього стало те, що в країні не проводилися нові парламентські вибори, а законодавчим органом (Міллі Меджлісом) була фракція «Національної ради» з 50 осіб, де співвідношення сил було рівним (25/25) між пострадянською номенклатурою та народнофронтівцями. Представники комуністичної еліти всіляко блокували ідею люстрації, оскільки це означало б їх політичне самогубство.

У 1992 році, коли AXC прийшов до влади, однією з найбільших тем дискусій було відкриття колишніх архівів КДБ. У суспільстві був серйозний запит з'ясувати, хто агент, а хто зрадник.

Проте керівництво AXC (особливо ключові фігури) виступило проти відкриття архівів. За їхніми аргументами, поки йшла війна в Карабасі, відкриття архівів могло розколоти суспільство зсередини та призвести до громадянської війни. Це пояснювалося тим, що до мережі інформаторів входила велика кількість відомих інтелектуалів, релігійних і політичних діячів. Зберігання архівів закритими фактично означало відмову від люстрації з самого початку.

Політика «національного примирення» Ельчібея

Президент Абульфаз Ельчібей за своєю природою був противником репресивних і радикальних методів. Замість того, щоб оголосити посткомуністичну еліту відвертим ворогом, він спробував залучити її до будівництва нової незалежної держави. Тоді Ельчібей замість покарання обрав формулу «забути минуле і дивитися в майбутнє», в результаті чого слово «люстрація» навіть не згадувалося в офіційних документах.

Таким чином, азербайджанський досвід 1992–1993 років є «досвідом нелюстрації». Оскільки стара еліта не була законодавчо виключена із системи, під час кризи червня 1993 року ця номенклатура та спецслужби легко консолідувалися, знову захопили владу та забезпечили собі політичний реванш.

У своїй книзі «Третя хвиля: демократизація наприкінці двадцятого століття» політолог Семюел Хантінгтон зазначає, що рішення про люстрацію пов’язане з типом суспільства, яке переходить до демократії; він зауважує, що головну роль у цьому процесі відіграє колишня еліта та опозиція. Дослідник виділяє три типи країн на основі ролі правлячих і опозиційних груп у процесі демократизації (Семюель Хантінгтон, 1991):

Трансформація: правляча еліта бере на себе ініціативу побудови демократії і згодом здійснює трансформацію режиму (приклади Угорщини та Болгарії).

Заміна: у країнах, де опозиційні групи беруть владу, авторитарний режим падає або повалюється, що призводить до заміни (приклади Східної Німеччини та Румунії).

Трансформація: Демократизація відбувається в результаті спільних дій уряду та опозиційних груп (приклади Польщі та Чехословаччини).

За словами Хантінгтона, заходи правосуддя перехідного періоду можливі в тих країнах, де відбувається заміна в політичному управлінні. Тобто колишня еліта усувається від влади проти її волі. В інших випадках колишнє комуністичне керівництво або само ініціювало процес реформ, або йшло на переговори з опозицією, отримуючи для себе тенденцію «пробачити і забути».

Інший дослідник, Хельга Уелш, підкреслює, що успіх чи невдача заходів правосуддя перехідного періоду залежить від політиків, тобто від розподілу політичних сил на полі в посткомуністичний період. Ключове питання: чи можуть залишитися при владі представники колишньої еліти та політичні наступники комуністичної партії? Чим слабша електоральна сила колишніх комуністів, тим швидше прискорюється процес декомунізації. Наприклад, в Угорщині (1994–98, 2002–2010), Литві (1992–96), Польщі (1993–97), Румунії (1990–96, 2000–2004) колишні комуністи були присутні в урядах, які почали реформи. Вони змогли успішно протистояти процесу декомунізації (Helga A. Welsh, 1996).

Дослідник Джон Моран трактує питання термінологією Альберта Гіршмана, наголошуючи, що важливим аспектом у посткомуністичний період є фактори «голосу» (протесту) та «виходу» (еміграції) щодо заходів розрахування з минулим. За його логікою, у країнах, де комуністичний режим дотримувався відносно ліберального підходу до процесів, дозволяв протести та залишав можливості для виїзду за кордон, вірогідність прийняття м’яких заходів щодо перехідного правосуддя була високою (Польща, Угорщина). Там, де цього не допускалося (Болгарія, Чехословаччина, Східна Німеччина), вжиття заходів розрахування з минулим вимагалося більш жорстко (Джон Моран, 1994).

Лавінія Стен у своєму дослідженні Східної Європи та колишнього Радянського Союзу наголошує, що якщо країна перебувала під ідеологічною суворістю та репресіями під час комуністичного режиму, заходи правосуддя перехідного періоду є більш радикальними (Чехія, Східна Німеччина, Естонія, Латвія, Литва). У країнах, де була дозволена співпраця та певні реформи (Польща, Угорщина), процес йде відносно м’яко. З іншого боку, у країнах, де опозиція дуже слабка, спостерігається дуже незначний імпульс для впровадження правосуддя перехідного періоду (Lavinia Stan, 2009).

Надя Недельська, яка досліджувала процеси в Чехії та Словаччині, виявляє кореляцію між рівнем легітимності комуністичної системи та заходами правосуддя перехідного періоду: «Чим вища легітимність попереднього режиму в суспільстві, тим нижча мотивація спільноти досягати справедливості по відношенню до влади. Це означає, що суспільство дозволить колишній еліті повернутися на політичну сцену. У перехідний період воно не буде особливо схильне досягати справедливості щодо неї» (Надія Недєльська, 2004).

Аналіз посткомуністичної трансформації показує, що ухвалення та реалізація заходів правосуддя перехідного періоду диктує наявність щонайменше двох чинників: по-перше, існування функціональних демократичних інститутів і гарантії ротації влади через вільні та чесні вибори; по-друге, наявність впливової політичної сили — поява контреліти та політиків, які підтримують люстрацію, досягаючи консолідації кількості, достатньої для прийняття відповідного закону.

Як показує досвід Росії та інших пострадянських країн, у тому числі Азербайджану, справа не в тому, що ротація влади відбувалася не через вибори. У цих країнах просто не з’явилося політичних сил, зацікавлених у заходах правосуддя перехідного періоду.

Наукові та політичні дослідження цих заходів показують, що вплив люстрації на демократичну консолідацію суспільства та довіру до державних інституцій є значним. Як логічне продовження цього можна сказати, що чим повніша люстрація і суворіші політичні покарання, тим вищий рівень демократії.

Хоча минуло 35 років після розпаду пострадянської системи, терпимість до репресивних інститутів тоталітарного режиму та відсутність кадрових обмежень щодо участі у злочинах у нашій країні, Росії та інших республіках (за винятком Вірменії) поступово сприяли відновленню насильницьких практик радянської епохи. Відмова від люстрації та інших заходів призвела до того, що значна частина влади та власності залишилася в руках колишньої номенклатури.

На фоні успішного досвіду демократизації країн ЦСЄ негативний досвід Азербайджану та інших пострадянських країн чітко показує, що без серйозних інституційних реформ, без повного відкриття архівів бюрократів попереднього режиму та без інших заходів перехідного правосуддя перехід до демократії від тоталітаризму та авторитаризму навряд чи можливий.

Як я зазначав вище, у нашій країні, яка здобула незалежність у 1991 році, не було створено ані гарантії ротації влади через демократичні вибори, ані сформовано функціональні демократичні інститути. Хоча була впливова політична сила (AXC) і контреліта, політиків, які підтримують люстрацію, не виявилося, і навіть не було виявлено достатньої консолідації для прийняття відповідного закону.

Після виборів до Верховної Ради 1990 року більшість належала комуністам. Незважаючи на те, що Національна рада («Демблок») у складі 50 осіб була силою, яка могла впливати на політичні рішення, вона не була достатньо сильною, щоб прийняти рішення щодо люстраційних заходів у парламенті, або вони самі про це навіть не думали. Команда Аяза Муталлібова, колишнього першого секретаря, оголошеного президентом у 1991 році, також була старою елітою. Команда Ельчібея, яка прийшла до влади в 1992 році, теж не змогла очистити колишню еліту або вважала це ризикованим для себе. У період високого рейтингу Ельчібея не змогли ні зняти їх з високих посад, ні відкрити архіви, ні розпустити Верховну Раду і провести нові парламентські вибори. Вони навіть не змогли зробити кроки для конституційних реформ. Я тут описую реальну ситуацію, не торкаючись об’єктивних (карабаська війна) і суб’єктивних (їхнє бачення, бажання) причин.

У результаті уряд Ельчібея зіткнувся з комуністичним реваншем (що є однією з головних загроз переходу до демократії), і, як і очікувалося, підготовка до цього реваншу почалася зі створенням у 1992 році ЯП (Партії «Новий Азербайджан»), створеної Гейдаром Алієвим — генералом КДБ, який був членом Політбюро Комуністичної партії СРСР — за ініціативою «91-х». від колишньої еліти. У червневому заколоті 1993 року військова частина під керівництвом Сурата Гусейнова створила урядову кризу в країні. Отже, в особі Алієва та Гусейнова колишня еліта комуністичної партії, КДБ та ГРУ консолідувалася та «захопила» спочатку керівництво парламентом (де їх легітимна підтримка була сильною), а потім і всю владу.

Неспроможність адміністрації — яка мала перший і єдиний шанс для переходу до демократії — виконати будь-яку роботу щодо правосуддя перехідного періоду сконцентрувала владу та багатство в руках колишньої еліти. Пізніше, у 2003 році, він був переданий від батька до сина в порядку спадкоємства. Комсомольці почали замінювати комуністичну партійну верхівку.

Внаслідок цього перехід від тоталітаризму до демократії не відбувся. Навпаки, авторитаризм ще більше посилився, де-факто сформувався режим «одноосібника». Цей режим продовжує діяльність своїх попередників лише під новою назвою та формою, але з тими ж основними методами.

Тому цей процес не є національним порятунком. Називати це «реваншем» колишнього репресивного режиму та комуністичної еліти правильно з усіх точок зору.

Нездатність завершити перехід до демократії під час адміністрації Ельчібея та повернення колишніх комуністів до влади [створили] негативне [сприйняття/ставлення] до демократизації в громадській думці...